Життя на соціальній дистанції: різні країни, різні професії. Одна проблема

«Трішечки лячно було, коли епідемія починалась і просочувались репортажі з Китаю. Ще взимку мені стало зрозуміло, що це дуже серйозне захворювання та епідемія не залишиться лише в межах Китаю та Азії. Я вважав, що не маю права злякатися й побігти з корабля, коли він потрапляє до шторму», — згадує Володимир.

«Пандемія забирає дуже багато часу. Вільного практично не лишається, бо й у вихідні іноді доводиться приїжджати в лікарню та дивитися пацієнтів — вони в нас тяжкі, нестабільні, їхній стан може швидко погіршуватися. Не секрет, що є пацієнти з відповідним соціальним статусом (наприклад, чиновники), які вимагають до себе більшої уваги, аніж, скажімо так, прості люди. Часу на особисте життя, на дітей, близьких значно менше стало», — визнає лікар.

«COVID згуртував людей, і завдяки волонтерській допомозі ми отримали багато обладнання, розхідних матеріалів, ліків і засобів індивідуального захисту. Це було вкрай важливим на початку пандемії, коли ми ще не мали майже нічого. І зараз волонтери допомагають», — зазначає завідувач відділення.

«Люди телефонують, питають: “Як ти?”, “Як тримаєшся?”. Навіть кличуть в гості, щоби трішки розслабити, нагодувати. Якщо я знаю, що ці люди перехворіли на ковід і я не несу їм жодної загрози, знаходжу пару вільних годин, щоби приїхати й поспілкуватися», — каже медик..

«Ви ж пам’ятаєте, що у нас був певний період, коли домінували COVID-скептики, які казали, що в масках не можна дихати, від них люди помирають тощо. Коли вони дивилися мої пости, писали гнівні відповіді на кшталт “не треба лякати людей”. Інколи навіть було з обсценною лексикою», — ділиться Володимир.

««Кожні два дні надходило нове розпорядження. Держава, органи влади вносили зміни до законів. Зміни стосувалися насамперед шпиталів. Ми змушені були перерозподілити персонал. Багато хто ходив у масках та спеціальному одязі як у лікарні, так і за її межами. Подекуди це справляло на мене гнітюче враження, бо фізичний контакт тепер сприймався не як надбання, а як загроза», — пригадує Франц.

«Що стосується нематеріальної сторони, звісно, я відчуваю визнання нашої роботи й нашої мужності, адже ми працюємо з інфікованими коронавірусом. Ми перебуваємо в їхніх помешкання, будинках, палатах. Деякі працівники самі інфікуються, деякі навіть померли», — розповідає лікар.

«2020-й для мене був цікавим: не дивлячись на всі події, він виявився хорошим, позитивним та успішним роком. З іншого боку, найбільшим викликом стала перша черга карантину, яка позбавила мене постійної роботи, де я працювала 12 років (редакторкою телевізійної програми — ред.). Потім від держави фізособи-підприємці отримали деякі пільги, і я могла певний час не сплачувати податки».

««Взагалі, саме завдяки Українському культурному фонду митці й змогли вижити. Так, у Харкові відбулося багато цікавих проєктів: хтось із письменників дописав роман, хтось — створив нове лібрето, хтось із музикантів випустив новий альбом», — описує ситуацію Наталка.

«Вони зробили декілька онлайн-проєктів, провели навіть онлайн-репетиції, які потім змонтували у відео. Декілька місяців не виходити на публіку для будь-якого митця важко. Але ж театр не припиняв роботи всередині: відбувалися репетиції, наради, увесь час тривав творчий процес», — пояснює мисткиня.

«Ми мали туди їхати на гастролі. Зала, де презентували опери, розрахована на 1 000 місць, прийшли 400 відвідувачів. До цього в наших артистів вже був досвід виступати й перед напівпустою залою, і перед аудиторією в десять слухачів. Але в Житомирі, навпаки, було відчуття: “О Боже! Ми бачимо людей!”», — сміється жінка.

«Це складне питання. Певну частину суспільства пандемія, звісно, зблизила — тих, хто об’єднувалися в якісь колаборації та робили спільну справу. Та чи позначилося це на інших людях? Багато хто, навпаки, сидять собі по норах і нічого не роблять».

«В економічному плані цей рік для багатьох був важким. У мене ж не було фінансових труднощів: я отримав декілька досить великих замовлень на озвучення і винагороду за фільм. Крім цього, я мав непогану підтримку з боку держави навесні 2020 року. Потім почалася нова програма, яка діє з грудня до червня 2021 року. Врешті-решт, усі негаразди не змогли затьмарити радісну подію — народження мого сина. А так це був химерний рік. Багато хто сумує за звичайним життям. Локдаун взимку ще важчий, бо відчуваєш себе повністю замкненим, ніби перебуваєш у зимовій сплячці», — описує відчуття митець.

«Існує своєрідна мережа колег, які дають один одному корисні поради, що і як працює. Але ніхто не знає напевне. Іноді люди зустрічаються й обговорюють, у кого який досвід пошуку фінансової допомоги. Щодо роботи театрів: мені оплачували, поки могли, репетиції та скасовані вистави. В інших театрах було те саме», — розповідає Юрґен.

«Зближення людей завжди відбувається, коли настає надзвичайна ситуація. Знаєш, що треба допомагати. З іншого боку, людям, які працюють у супермаркетах, навесні аплодували й говорили, що вони “важливі для функціонування системи”. Вочевидь, наразі від того ставлення нічого не залишилося. Солідарності вистачає для теплих слів, які вимовляє президент. Та коли йдеться про покращення економічного становища людей, нічого не відбувається», — зазначає актор.

«Те, що раніше здавалося чимось ефемерним, можливим у далекому майбутньому, стало буденним. Довелося швидко перелаштовуватися. Втім, мені здається, викладачі іноземних мов знаходяться в дещо привілейованому стані, оскільки мають змогу знайомитися з найкращими зразками європейської методики викладання. Наші колеги швидко опанували нові платформи, засоби, і ми практично не втратили жодної години», — каже Світлана.

«Звісно, для деяких викладачів онлайн формат — це виклик, бо треба опановувати багато додаткових навичок. Адже педагогу треба показувати презентації, включати відео, аудіозаписи, а ще — контролювати, що відбувається в аудиторії. Тобто відповідальність значно зросла», — вважає освітянка.

«Ми просимо студентів вмикати камери таким чином, щоб можна було бачити їхнє робоче місце та руки, як вони працюють за комп’ютером чи зі смартфоном. Що стосується оцінювання, я не могла на 100% гарантувати, що мої студенти працюють самостійно, бо проконтролювати, чи користується людина якимись допоміжними приладами, непросто. У деяких випадках залишаються сумніви, та ми розуміємо, що здоров’я й життя людини важливіше, аніж два-чотири бали в оцінці», — пояснює свою позицію доцентка.

«Першу онлайн-експозицію ми відкрили у квітні: просто виставили фотографії картин на сторінці в Facebook та на вебсайті. Це були квіти. І люди коментували, дивились, бо всім хотілось трішечки краси, побачити, що життя продовжується», — посміхається Світлана.

«Що стосується наших слухачів: раніше ми так багато один одному ніколи не писали. Ми стали набагато ближчими: у мене багато груп, я в листуванні весь час у Telegram або на нашій платформі. З моїми учнями ми стали справжніми друзями. Це якийсь новий рівень відносин», — додає директорка Будинку Нюрнберга.

«Далеко не всі викладачі народжені для онлайну. Це почалося ще влітку, але в зимовому семестрі ситуація помітно поліпшилася: усе стало набагато структурованішим, попри те, що ми ніколи не бачилися безпосередньо з викладачами», — розповідає Луіза.

«У мене скоріше відчуття, що Німеччина розділилася на два табори, і ніхто не знає точно, за що він бореться й виступає. Люди ведуть війну, якої немає: проти режиму, проти самих себе. І ці люди живуть в одній країні й прагнуть одного й того ж: у першу чергу — свободи, можливості висловлювати свою думку та просто жити вільно».